Промисловий розвиток починає впливати на ліси
Лісоматеріал становив значну частину повинності хуторян. Найбільше лісу йшло на дрова. Мизі потрібно дуже багато дров - опалювальний період тривав 7-8 місяців, а дрова потрібні були ще і для просушування зерна в клунях. За Хупелем у деяких мизах (без урахування хуторів) за рік використовували 2000-3000 сажнів дров.
У другій половині XVIII століття ліси зазнали сильного впливу нових форм господарювання на мизах, у яких почалося масштабне винокуріння. Ця галузь стала більш прибутковою, ніж продаж зерна (ціна була майже вдвічі вищою), і вона стала основним джерелом доходів маєтків. Горілку, яку гнали із зернових, попервах продавали за кордон. В 1766 для горілки відкрився і ринок Росії. Винокурні збудували у всіх великих мизах. Загалом до 1799 року на мизах Естонії налічувалося 731 винокурня, тобто 85% миз займалися виготовленням горілки. За рік вони виготовляли 680 тисяч відер або 8,2 мільйона літрів. Брагою з винокурень відгодовували биків. На гуральнях спалювалося дуже багато дров. Оскільки винокуріння більше було розвинене більш заселених територіях, то необхідну їм дрова доводилося заготовляти і доставляти здалеку. Це позначилося на повинності селян. З середини XIX століття на гуральні стали частково використовувати торф.
Найбільшим центром лісової промисловості була Нарва. Перша лісопильня з'явилася на Нарвському водоспаді 1650 року. А в 1695 році з Нарви вивезли вже понад 273 000 пиляних дощок та бруса. І не дивлячись на це в лісових масивах, що постачали тартак сировиною, не боялися нестачі лісу. На початку XVIII століття нарвські лісопильні почали постачати державні забудови та суднобудівні верфі в Петербурзі. Експорт лісоматеріалів досяг такого розмаху, що уряд почав його обмежувати. Щоб у майбутньому забезпечити будівництва в Петербурзі будівельними матеріалами в необхідному обсязі указом Сенату в 1755 був повністю заборонений експорт лісоматеріалів з Петербурга, Нарви і Пярну. За даними Хупеля в останній чверті XVIII століття в Нарві працювали 5 водяних лісопилен та 2 вітряні. Лісопільня Йоаласької мизи працювала на Нарвському водоспаді з 12 пилорамами і за добу могла розпустити 300 – 400 колод. Ймовірно, її треба зарахувати до найбільших у всій тодішній Росії. У першій чверті XIX століття продуктивність нарвських тартак стала падати через брак лісу. Така сама доля спіткала й інший центр лісової промисловості – пярнуські лісопильні.
Лише у другій половині ХІХ століття папероробної промисловості як сировини почали використовувати деревину. Спочатку вихідним матеріалом на паперових фабриках було ганчір'я. Деревина містить приблизно 50% целюлози і вона хімічно пов'язана з іншим компонентом - лігніном. Щоб поділити їх, деревину необхідно подрібнити, чого не дозволяло тодішнє обладнання та технологія. Приблизно в середині XIX століття почали застосовувати численні нові механізми та технічні прийоми, за допомогою яких стало можливим використовувати і деревину як вихідну сировину. Великі виробництва з переробки деревини були побудовані в першій половині ХХ століття, наймасштабніше з них - Ягаласький завод з виробництва деревної маси в 1917 році.
У період національного пробудження естонського народу 1860 – 1880, папір, виготовлений на Ряпінській паперовій фабриці став серйозним внеском у поширення естонського друкованого слова. На ряпинському папері в другій половині XIX і на початку ХХ століття друкували також провідні естонські газети Postimees, Sakala і Olevik. Як сировину використовували ганчір'я, яке у середині ХІХ століття почали змішувати з деревною масою, і потім – з целюлозою.
У 1893 – 1894 роках Юлемістську паперову фабрику реконструювали в перший в Естонії целюлозний завод, на якому в 1910 році почали випускати і папір. З 1912 року він став називатися Põhja Paberija Tselluloosivabriku a/s Акціонерне товариство “Північний целюлозно-паперовий завод”, який перед Першою світовою війною щорічно виробляв близько 10 000 тонн целюлози.
Найбільшим целюлозним комбінатом у Росії і водночас одним із найпотужніших у світі стала Пярнуська філія німецької фірми Waldhof. Після себе Waldhof залишив у мизних лісах великі лісосіки, оскільки за балансову деревину платили хороші гроші, і небагато лісовласників змогли відмовитися від хорошого доходу. Багато власників лісу вже на початку буму з ентузіазмом продали свої ліси німецькій фірмі майже за безцінь. А незабаром ціни збільшились багаторазово. Через якийсь час через нестачу сировини в Естонії баланс почали завозити ще й із Північної Росії. Відкриття комбінату призвело до значного зростання населення міста Пярну - до Першої світової війни на цьому підприємстві працювало 10 000 робітників. На початку ХХ століття Waldhof і Põhja Paberija Tselluloosivabrik давали більше 70% целюлозної продукції Росії.
Джерела:
Лісоматеріал становив значну частину повинності хуторян. Найбільше лісу йшло на дрова. Мизі потрібно дуже багато дров - опалювальний період тривав 7-8 місяців, а дрова потрібні були ще і для просушування зерна в клунях. За Хупелем у деяких мизах (без урахування хуторів) за рік використовували 2000-3000 сажнів дров.
У другій половині XVIII століття ліси зазнали сильного впливу нових форм господарювання на мизах, у яких почалося масштабне винокуріння. Ця галузь стала більш прибутковою, ніж продаж зерна (ціна була майже вдвічі вищою), і вона стала основним джерелом доходів маєтків. Горілку, яку гнали із зернових, попервах продавали за кордон. В 1766 для горілки відкрився і ринок Росії. Винокурні збудували у всіх великих мизах. Загалом до 1799 року на мизах Естонії налічувалося 731 винокурня, тобто 85% миз займалися виготовленням горілки. За рік вони виготовляли 680 тисяч відер або 8,2 мільйона літрів. Брагою з винокурень відгодовували биків. На гуральнях спалювалося дуже багато дров. Оскільки винокуріння більше було розвинене більш заселених територіях, то необхідну їм дрова доводилося заготовляти і доставляти здалеку. Це позначилося на повинності селян. З середини XIX століття на гуральні стали частково використовувати торф.
Найбільшим центром лісової промисловості була Нарва. Перша лісопильня з'явилася на Нарвському водоспаді 1650 року. А в 1695 році з Нарви вивезли вже понад 273 000 пиляних дощок та бруса. І не дивлячись на це в лісових масивах, що постачали тартак сировиною, не боялися нестачі лісу. На початку XVIII століття нарвські лісопильні почали постачати державні забудови та суднобудівні верфі в Петербурзі. Експорт лісоматеріалів досяг такого розмаху, що уряд почав його обмежувати. Щоб у майбутньому забезпечити будівництва в Петербурзі будівельними матеріалами в необхідному обсязі указом Сенату в 1755 був повністю заборонений експорт лісоматеріалів з Петербурга, Нарви і Пярну. За даними Хупеля в останній чверті XVIII століття в Нарві працювали 5 водяних лісопилен та 2 вітряні. Лісопільня Йоаласької мизи працювала на Нарвському водоспаді з 12 пилорамами і за добу могла розпустити 300 – 400 колод. Ймовірно, її треба зарахувати до найбільших у всій тодішній Росії. У першій чверті XIX століття продуктивність нарвських тартак стала падати через брак лісу. Така сама доля спіткала й інший центр лісової промисловості – пярнуські лісопильні.
Лише у другій половині ХІХ століття папероробної промисловості як сировини почали використовувати деревину. Спочатку вихідним матеріалом на паперових фабриках було ганчір'я. Деревина містить приблизно 50% целюлози і вона хімічно пов'язана з іншим компонентом - лігніном. Щоб поділити їх, деревину необхідно подрібнити, чого не дозволяло тодішнє обладнання та технологія. Приблизно в середині XIX століття почали застосовувати численні нові механізми та технічні прийоми, за допомогою яких стало можливим використовувати і деревину як вихідну сировину. Великі виробництва з переробки деревини були побудовані в першій половині ХХ століття, наймасштабніше з них - Ягаласький завод з виробництва деревної маси в 1917 році.
У період національного пробудження естонського народу 1860 – 1880, папір, виготовлений на Ряпінській паперовій фабриці став серйозним внеском у поширення естонського друкованого слова. На ряпинському папері в другій половині XIX і на початку ХХ століття друкували також провідні естонські газети Postimees, Sakala і Olevik. Як сировину використовували ганчір'я, яке у середині ХІХ століття почали змішувати з деревною масою, і потім – з целюлозою.
У 1893 – 1894 роках Юлемістську паперову фабрику реконструювали в перший в Естонії целюлозний завод, на якому в 1910 році почали випускати і папір. З 1912 року він став називатися Põhja Paberija Tselluloosivabriku a/s Акціонерне товариство “Північний целюлозно-паперовий завод”, який перед Першою світовою війною щорічно виробляв близько 10 000 тонн целюлози.
Найбільшим целюлозним комбінатом у Росії і водночас одним із найпотужніших у світі стала Пярнуська філія німецької фірми Waldhof. Після себе Waldhof залишив у мизних лісах великі лісосіки, оскільки за балансову деревину платили хороші гроші, і небагато лісовласників змогли відмовитися від хорошого доходу. Багато власників лісу вже на початку буму з ентузіазмом продали свої ліси німецькій фірмі майже за безцінь. А незабаром ціни збільшились багаторазово. Через якийсь час через нестачу сировини в Естонії баланс почали завозити ще й із Північної Росії. Відкриття комбінату призвело до значного зростання населення міста Пярну - до Першої світової війни на цьому підприємстві працювало 10 000 робітників. На початку ХХ століття Waldhof і Põhja Paberija Tselluloosivabrik давали більше 70% целюлозної продукції Росії.
Джерела:
- Meikar, T., Nurk, T. 2001. Tselluloositööstusest Eestis. Akadeemia nr. 2.
- Postimees (Tartu : 1886-1944) nr.155 | 11. juuni 1936
- Verberg, K. 1935. Paberitööstuse varustamine. Eesti Metsanduse Aastaraamat VII. Akadeemilise Metsaseltsi väljaanne. Tartu